CLUB DJ

1923-1929-ті роки були найщасливішими роками для України за останні століття.
Більшовики почали свою діяльність з «Декрету про Землю», який дав селянам найголовніше - землю, про яку вони мріяли віками. Селяни повірили у вільне, заможне життя, з любов'ю обробляли зем¬лю, отримуючи добрі врожаї. Але незабаром була запроваджена продрозкладка - у селян силою заби¬рали хліб. По селах нишпорили продзагони.

В 1930 р. Москва збільшила хлібозаготівлі в Україні на 11,5% порівняно з 1926-1927 роками.

З урожаю у 23,1 млн. т було забрано 7,7 млн. т зер¬на. Такий же план було покладено й 1931 року, хо¬ча колективізація зменшила врожай до 18,3млн. т.
Керівництво України буквально благало Москву про зниження плану заготівель, попереджаючи, що Україна в критичному стані. В 1932 році на III Всеукраїнську конференцію КП(б)У прибувають Каганович і Молотов. У відповідь на скарги М. Скрипника, що в селян «вже нема чого більше забирати, тому що все вичищено під мітлу», сталінські емісари заявили: «жодних поступок чи сумнівів щодо виконання завдань, поставлених партією і радянським урядом не буде». І щоб упокорити селян, мерзенна кліка зважилась на сата¬нинський злочин - планомірне винищення за одну зиму мільйонів людей.

Багатовікова історія України свідчить, що майже в кожному столітті траплялися голодні роки. Причиною їх ставали стихії: посуха, нашестя сарани, різні епідемії. Але такої страшної трагедії, яку пережив український народ у тридцятих роках двадцятого століття, не зазнав, мабуть, жоден народ в історії людства, коли голод став цілеспрямованим політичним засобом масового винищення людей. З голоду пухли і вмирали діти, чоловіки і жінки працездатного віку, часто-густо цілими родинами.

Торкнулося це страшне лихоліття і моєї родини. З великим смутком, із сльозами на очах згадує про ті страшні роки мій прадідусь Шахрай Григорій Сергійович 1922 року народження.

Ось що він мені розповів: «В 1918 році моїй сім'ї радянська влада наділила 12 гектарів землі. Було біля чого працювати. То ж до роботи були залучені в родині усі. Крім того, ще й тримали непогане господарство. Але в 1929 році, коли почалася колективізація, нам зразу навішали ярлик «куркулі». Щоб нас не вислали в Сибір, мати погодилася віддати значну частину землі, троє коней, корову і ще деяку живність, сільськогосподарський реманент. Щоправда одну корову вдалося приховати у викопаній ямі в садку. Вона була спокійна, то ж не мукала і ніхто її не почув. Забирали ще подушки та добротний одяг.

Земля… Вона була і є найціннішим багатством кожного народу. Земля – це одне з найдорожчих понять в історії кожної країни, поряд такими як Батьківщина, мати, родина, патріотизм, любов…

Повертаючись у далекі 30-ті роки минулого століття, можемо з впевненістю сказати, що тоді земля була основою життя селянської сім’ї. А виховуючи дітей, батьки в першу чергу прищеплювали в них любов до найдорожчого та найсвятішого – землі. Від батька до сина передавалася земля у спадок, а разом із нею любов і шана до хліборобської праці. Що тоді може бути кращим, ніж господарювати на власній землі, бути господарем ? Та, на жаль, тогочасна політика держави була спрямована на знищення таких господарів, насильницьку колективізацію. У селян примусово відбирали землю, коней, худобу, знаряддя хліборобської праці. Вони переставали бути господарями, бо не могли розпоряджатися ні своєю землею, ні врожаями. З діда–прадіда хлібороби-господарі ставали безправними наймитами і миритися з цим не могли, бо заперечували офіційну ідеологію, яка робила з них лютих ворогів радянської влади, жорстоких експлуататорів .

Сьогодні ми з вами зібралися не заради втіхи і не заради простої цікавості. Моя прабабуся Василина говорила мені, якщо не говорити про смерть, то буде легше жити. "Рано, - говорила вона, - тобі і говорити і думати про смерть. Ти молода і думати треба про життя. Моє покоління не думало про смерть, воно намагалося обдурити її, проживши день, два, три … Як-то страшно було. Їсти нема нічого і взяти нема де. Якщо з осені ще хоч що-небудь було, то навесні не стало нічого. Багато в той час людей повимирало. Пухли з голоду, помирали.

А прабабуся Мартоха розповідала, як ходила в поле збирати колоски. А того не можна було робити. Хоч колоски приорювалися, збирати не можна було. Якщо сторож ловив, то приводив до сільради і заводили судову справу. Могли і мало не до смерті побити і ніхто не міг нічого сказати. То вони ходили і теребили зерно з колосків, а якщо теребили більше, то ховали в рот, то вдома можна було трохи зварити юшки. Бо з’їсти багато не можна було, боліли животи. Я думала тоді: ну як це нема що їсти. В нас он скільки всього є. Тоді ж була вже радянська влада – і їсти нема чого. Тепер, коли подорослішала, дізналася правду про страшні роки Голодомору, згадую розповіді прабабусь Василини і Мартохи, думаю: чого ж тоді всього не записала, не запам’ятала. Немає в живих дорогих прабабусь, та й мало вже залишилося в нашому селі людей, які пережили це страхіття. Тепер, зустрічаючись із людьми похилого віку, слухаю розповіді про ті страшні роки, і впевнена: треба говорити про цю страшну правду. Якщо не говорити про смерть, то хто ми тоді будемо? Чи зрозуміємо ми самі про себе? Які уроки ми візьмемо для себе із своєї, хай і страшної, але історії. То говорити далі чи мовчати? Говорити! Треба говорити, кричати, щоб не повторилося це страхіття знову.

…Альфред отримав домашню освіту, мав дивовижний каліграфічний почерк. Через півстоліття я познайомився з архівними справами батька і здивувався. Навіть в катівні НКВС його рука не здригнулась. Написана ним під час допитів автобіографія, підписи, нічим не виказували хвилювань. Коли в засланні на Півночі писали листи Сталіну, доручали йому. Та й резолюції на зборах теж писав він. Його почерк використовували в сільській раді і колгоспі, коли був помічником рахівника.

Були й в нього й інші менш значущі посади. Брав участь в польському кооперативі, в ревізійній комісії.

А тоді п’ятнадцятирічним мати влаштувала на роботу писарем. Допомагаючи матері, до 30-ти років не міг завести сім’ю.

З органів КДБ мені повернули фотографії. Є й сімейна, де батько з дружиною Павліною і трьома дітьми. Наймолодшої Яніни тоді ще не було. На жаль, в мене не має останніх фотографій батька, як нема й під час арешту. Не знаю, можливо їх викинули у сміття. Але він мені особливо запам’ятався в останній рік перед арештом. Завжди спокійний і стриманий, став дещо дратівливий. Часом приходив з роботи схвильованим. Почалась чергова хвиля арештів.
Мабуть відчував, що кільце може замкнутися і на ньому. Але не подавав вигляду про яку-небудь розгубленість. Як і раніше, читав газети, відповідав на листи, ходив на полювання.

Пам’ять - нескінчена книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Та багато сторінок у нашу історію вписано кривавим і чорним. Особливо вражаючі сторінки, де смертельним шрифтом вкарбовано слова голод, голодомор.

Трагічна пам’ять про голодомор - то як чорний, незглибимий колодязь, у який, можливо, і не хотілося б заглядати, бо ж побачимо себе далеко не такими, якими б хотіли бачити. Але мусимо подивитися в цей колодязь чесно, нічого не приховувати, аби очистити власні душі від скверни, самовисповідатись і покаятись, аби не повторилося найстрашніше за всю історію України – штучне насильницьке винищення людей.

Людям, які вижили, ці роки запам’ятались на все життя.

Ті страшні роки не обминули сім’ї Зайця Тараса Прокоповича, який мав п’ятеро дітей. Для його сім’ї 1923 - 1929 роки були найщасливішими. Тарас Прокопович був умілим хазяїном, який на той час мав 14 га. поля, молотарку, січкарню, четверо коней і двоє лошат, дві корови, двадцять вісім овець і великий садок. Своєю повсякденною працею сім’я досягала певного достатку. Щоб жити краще, потрібно було єдине - трудитися. Та цим не злякаєш українського хлібороба. Працювати, хай навіть каторжно, але бути господарем на своїй землі - тільки цього він прагнув роками.

Пам’яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським режимом у 1932-33 роках. Пам’яті українських сіл і хуторів, які щезли з лиця землі після найбільшої трагедії XX століття, присвячуються ці рядки.

1933 рік. Найчорніший час в історії України. Навіть через півстоліття ступати боляче стежками жахливої трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю. Ніде у світі не зафіксовано голоду, подібно тому, що випав на долю країни з найродючішими грунтами. Як могло трапитися, що у житниці світу зник хліб, люди залишилися без жодної зернини?

Смерть чатувала на людей і вдень і вночі. Пухли від голоду і старі, і малі, вимирали цілі родини й села.

Кожна людина, як і все свідоме людство, живе тільки в трьох вимірах: учора, сьогодні, завтра. Сьогодні – це наше сьогодення, завтра – це наше майбутнє. А вчора – це наша історія. І сьогодні ми поговоримо про це. Історія… Ми не знали її. А вона – бездонна, невичерпна криниця духу, мудрості, перемог і страждань. Кожен народ, якщо він справжній народ, має свою власну історію. Сьогодні, коли ми заходилися будувати на своїй землі свою домівку – державу, без своєї історичної криниці нам не обійтись. Але, щоб напитися чистої води, ми повинні вичерпати багато солоної від горя і сліз води. Це наше громадське завдання. Скликати живих, до тих сіл і хуторів, до тих криниць і ям, куди скидали десятками виснажені тіла наших бабусь і дідусів, їхніх маленьких діточок.

В історії нашої держави є багато трагічних подій, які позначились на долі майже кожного українця. Бідою і горем наповнились українські оселі і від «Сталінських репресій». Чимало трудящих і талановитих українців, залишивши свої сім’ї загинули на чужині.

Хвиля репресій прокотилася і у нашому селі. Жертвами ставали люди, які чинили опір владі. Зокрема, це такі жителі нашого села: Гринчук Яків Антонович, Діхтяр Юрій Прокопович, Потійчук Кирило Андрійович, Олексійчук Лук’ян Миронович.

Кожному із них випала своя доля. Гринчук Яків Антонович народився 24 травня 1906 року у селі Чернелівка. Був найкращим ковалем у селі, мав власну кузню. Прагнучи уникнути розкуркулення, Яків Антонович заховав увесь реманент у ящик і закопав у саду. На той час він мешкав на центральній вулиці Рибалка, 38 , де сьогодні проживаю я. Саме тому, що Яків Антонович виявив своє негативне ставлення до колективізації, був репресований. Відбуваючи покарання, сповістив своїх рідних про те, що знаходиться у місцевості, де навкруги ліс і болота, що їх примушують працювати в лісі. Часто писав листи дружині, в яких розповідав про своє здоров’я, про роботу. Адже удома залишилося шестеро дітей, наймолодшій доньці було менше двох місяців. Деякий час рідні не отримували ніяких вістей. Згодом дізналися про те, що він і репресований Дашевський із Писарівки переховуються десь у Дніпропетровській області. Проте до рідного села дістатись не зміг. До сьогоднішнього дня його доля залишилась невідома.

Мало знайдеться не тільки в історії України , а й світу таких жахливих трагедій, як голодомор 1932 – 1933 років.

Голод – це не тільки смерть, а й духовна руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій. Пекло, створене в Україні на початку 30-х років XX століття, не можна ні з чим порівняти ні у вітчизняній, ні у світовій історії. Людиноненависницький більшовицький режим вирішив голодом поставити український народ на коліна, змусити його будувати «комунізм» - квітуче життя для можновладців – на кістках мільйонів.

Жахно навіть через 75 років ступати болючими стежками страшної трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться , щоб тут – у житниці України – раптово зник хліб, люди залишилися без зернини. І ще в урожайний 1932 рік. Пухли старі й малі, вимирали роди й села. Смерть чекала на шляхах, на полі, в хатах.

Це був не голод, а зумисно підготовлений голодомор, який став результатом цілеспрямованої політики сталінського режиму.

На західній території України, де була встановлена радянська влада будували нове життя. Наприкінці 20-х років у сільській місцевості почали організовувати колгоспи. Вступаючи до них, господар віддавав для загального користування землю, реманент, а в деяких випадках –худобу й птицю. Українські селяни не звикли до таких колективних господарств.

З діда-прадіда кожен намагався працювати із сім'єю на власній землі навіть тоді, коли її було обмаль. Земля була основою життя селянської сім’я. Виховуючи дітей, батьки у першу чергу прищеплювали любов до найсвятішого - землі. Від батька до сина передавалась у спадок земельна ділянка, з нею – любов до хліборобської праці.

З виникненням колгоспів усе змінилося. Серце селянина до спільної праці на спільній землі не лежало. Віками він мріяв бути господарем на власній землі. Нова влада дала йому цю землю. Але через деякий час почала відбирати і змушувала з болем і страхом вступати селянам в колгоспи. Тих, хто не хотів іти, суворо карали: їх висилали із рідних місць, називали куркулями, ворогами народу. Вирвані з корінням , вивезені товарняками до Сибіру, на Урал, гинули люди в нужді й злиднях на тих далеких необжитих просторах. Мільйони не повернулися на Україну...

Кожна осінь несла тільки розчарування. Радянський уряд, на чолі якого в ті часи стояв Сталін, вимагав від колгоспників дедалі більше хліба, м'яса, молока, овочів. Усе менше й менше залишалося продуктів селянським сім'ям на зиму. Навіть те, що залишали на насіння, примушували здавати. Спочатку селяни ще якось перебивалися з хліба на картоплю, але потім і цього не стало.