CLUB DJ

Пам’ять... Історична пам’ять. Вона дозволяє нам не забувати про все те добре, справедливе, героїчне, що відбувалося в минулому України, і в той же час не дає можливості через політичну кон’юктуру викинути з історії відомості про несправедливість, біди та горе, яких зазнавали наші предки в сваволі тих чи інших поневолювачів та праведників. Так і більшовицько-комуністичному режиму, що сімдесят літ панував у нашій вітчизні, не вдалося повністю затушувати, а далі й стерти з пам’яті народу страшну трагедію населення України в 30 – х рр.. XX ст. (насильницька колективізація, розкуркулення, штучний голодомор, масові репресії тощо). Ця пам’ять про невинно убієнні, заморені голодом сталінським режимом мільйони мешканців України не тільки збереглася, а й на державному рівні вже незалежної України визначено, що тодішня політика комуністів була спрямована на знищення українського народу. Сьогодні наша держава добивається міжнародного визнання голодомору 1932 – 1933 рр., як геноциду тодішнього населення України. 70 – річчя тих трагічних подій відзначається в Україні навіть не днями, а роками (2007-2008 рр.) пам’яті жертв жорстокої політики представників марксизму – ленінізму.

Одним з найболючіших питань нашої історії була, є і залишається проблема масових репресій 1937 – 1938 рр.. І хоча різні аспекти цих подій вивчалися і вивчаються як істориками-науковцями, так і аматорами-краєзнавцями, хоча і випущено безліч наукових, науково-популярних праць, спогадів очевидців та учасників репресій, – все ж у даному питанні залишається ще чимало «білих плям». Не є винятком і Красилів.
Здається все ніби зрозуміло: і тут були репресії, про що не раз писалося в місцевій пресі (публікації спогадів потерпілих від цієї страшної урядової і партійної компанії). Але коли зазирнути глибше, то крім окремих спорадичних спогадів та публікацій списків репресованих (далеко не повних) нічого й немає. Тому й не створюється якогось цілісного уявлення про хід тих подій та підсумки репресій у райцентрі.

Страшні тридцяті роки ХХ-го століття. Скільки горя та страждань принесли вони нашому народу. Житницею називали Україну впродовж багатьох століть. 1933 рік став найчорнішим у літописі багатостраждальної української землі. У світовій історії не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю України – однієї з країн з найродючішими землями.

У радянські часи все, що стосувалося тієї страшної сторінки історії, було під суворою забороною. Селяни вмирали від голоду в становищі цілковитої інформаційної блокади. Газети захлиналися повідомленнями про успіхи соціалістичної індустріалізації, репортажами про звитяжну працю на колгоспних ланах. Жахливі подробиці про голодомор, які інколи потрапляли в закордонну пресу, оголошувалися злісними вигадками буржуазної пропаганди. Слово «голод» заборонялося вживати навіть в документах партійних органів, які мали гриф «Цілком таємно». У наступні роки згадка про голод 1933 року каралася 58-ю статтею Карного кодексу (антирадянська пропаганда). Необережно мовлене слово могло запроторити людину в концтабір.

На заході Красилівського району, за 30 км від районного центру, біля річки Понора розташувалися села Терешки, Маленки, Жовтневе. Чудова природа, родючі чорноземи, пасовища на розкішних луках, ставки, де водиться риба, заплави, багаті дичиною.

Страшні випробування випали на долю селян цих сіл під час примусової колективізації і голодомору 1932 – 1933 років. У 1929 р. в селі заснували колгосп. Спочатку в нього входило бідне населення. Той, хто не вступав до колгоспу, змушений був платити великий податок. А хто вже не міг сплачувати податки – забиралось все зерно і навіть майно.

Уже взимку 1932 року по Терешках, Маленках, Жовтневому ходила голодна смерть. Кого можуть залишити байдужим спогади про те страшне лихоліття? Ось як про це згадує житель села Терешки Шевчук Іван Єлізарович: «Пам’ятаю, батько опух від голоду, мама не опухла, але була виснажена до кісток, а менший брат навіть не міг говорити. Їли пташині яйця, шукали гнилу картоплю, буряки, траву, листя. Хто мав «годувальницю», так називали корову, то зміг пережити голод сам і врятувати деяких дітей. Так і я пас корів у сусідів за кружку молока. До нашого села прибували люди з інших областей ( Черкащини, Житомирщини), які теж намагалися вижити».

75 років тому по Україні ходила смерть. Смерть без війни, без посухи, без потопу чи якогось іншого стихійного лиха, без моровиці. Смерть спустошила села й хутори, живі не встигали хоронити мертвих. Смерть мала ім’я – ГОЛОД.

Перебрівши по людських стражданнях етап форсованої колективізації (з колективного господарства легше викачати хліб), Сталін підвів український народ до страшної Голгофи. Суцільна колективізація – це процес усуспільнення наявних у селянському господарстві засобів виробництва, худоби, землі, реманенту, які перебували у подвірному користуванні. Особисте стало колективним. Колективізація теж відбувалася за розкладкою, тобто за попередньо встановленими планами для кожного району сільської ради. Колективізація, яка перетворилась на комунізацію, насильницьке запровадження колгоспного ладу, викликала опір. На селі з січня 1930 року було зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників влади.

Однією з форм селянського опору був масовий забій худоби, щоб вона не потрапила до колгоспу. Усього у 1928-1932 роках в Україні поголів’я худоби зменшилося вдвічі. Щоб відновити його, потрібні були десятиліття.

Поділля – перлина України. Поля, луки, ліси, що розкинулися на мальовничих берегах Південного Бугу та Дністра з їх численними притоками, лагідний клімат здавна приваблювали людей. Іноземці в старовину з заздрістю говорили: грунт там такий родючий, що коли в полі залишити плуга, то за кілька днів він заросте травою – потім і не знайдеш.

Ця земля здавна притягала й численних завойовників, які намагалися поневолити край, а працьовитих подолян перетворити на данників.

Прах десяти мільйонів стукає в наші серця. Їх ніхто не судив – отже, ніхто не реабілітує. Ніхто, крім нас з вами, їхніх співвітчизників, нащадків і довічних боржників.

Потрібна не символічна, а справжня, гласна, прилюдна, поіменна реабілітація мільйонів українських селян, замучених голодом і репресованих сталінською деспотією. Ми повинні знати їхні імена. Домагатися, щоб жили вони у пам’яті і в пам’ятниках.

Нам, сьогоднішньому поколінню, необхідно розібратися в багатьох ганебних явищах нашої історії. Мертві не скажуть. Нічого не додадуть до того, що вони сказали й заподіяли на цьому світі. Сказати повинні живі – ми з вами. Мусимо сказати своїми словами за себе і за тих, хто не вижив.

Штучно спланований сталінським режимом, запопадливо впроваджуваний своїми, доморощеними «активістами», голод стукав кістлявою рукою смерті до осель селян уже восени 1932 року.

Пам'ять - нескінчена книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок написано кривавим і чорним. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де смертним шрифтом викарбовано слова про голод і сатанинські обіцянки «вождів».
Багаті? - Старцюватимете! Співучі? - Затужите! Горді? - Впадете на коліна! Густолюдні? - Прополемо!

Пішов голод Україною.

Із спогадів жительки с. Кульчини Машталір Серафими Григорівни 1915 р. народження. Вона стала свідком цієї неоголошеної війни проти Українського народу.

На долю цієї старенької жінки випало багато страждань. –«Чому життя мене так наказувало? Сама не знаю, я ж нікому нічого поганого на зробила, а стільки пережила. Навіть сама часом дивуюсь як я вижила?»

Немало трагедій пережив у свою багатовікову історію український народ. Майже кожне століття, як свідчать архівні та історичні матеріали, позначене голодними роками, епідеміями, спустошливими війнами, чужоземними навалами. Та найбільших втрат зазнала Україна в XX столітті, особливо в ті трагічні 1932-1933 роки, які вже ніколи не зітруться у зболеній людській пам’яті.

Нинішнього року в Україні відзначається сумна і скорботна подія – 75-річчя Голодомору. Прийшов час сказати гірку правду народові і всьому світові, показати через які страждання пройшли мільйони українців, представники інших національностей, що проживали в ті страшні роки в Україні і на території нашого краю, скільки їх навіки пішло в землю. Вперше в історії людства голодуючим не тільки не подали руку допомоги, а навпаки - створили міф про «загальний добробут», безжально переслідуючи тих, хто намагався сказати правду про голод. І так було аж до недавнього часу.

Сьогодні трагедію голодомору вивчають соціологи і політики, правники та історики як в Україні, так і далеко за її межами. Серед причин небаченого голоду називають неврожай, що викликаний посухою, непомірний зерновий податок, розкуркулення та інші. Якщо ж говорити про Красилівщину, то користуючись дослідженнями О.Байдича в книзі «Крізь плин віків» читаємо: «В нашому районі урожай 1932 року, як свідчать очевидці, в більшості населених пунктів був непоганий, лише дещо нижчий, ніж у попередні роки. Але план заготівлі зерна того року раптово збільшили на 44%. Це означало, що село має залишитися без хліба. Пізніше цей план ще не раз міняли в бік збільшення, особливо для одноосібників. З колгоспних та селянських комор вимітали зерно дочиста, не залишаючи навіть на посів. Тієї мізерної кількості хліба, яка залишалася у селян, до нового врожаю не могло вистачити.

Багатостраждальна історія нашого народу.
Ми не повинні забути тяжких її сторінок.
Жахно навіть через півстоліття ступати болючими стежками страшних трагедій, які сталися на благословенній землі квітучого українського краю. Страшні тридцяті роки ХХ століття! Людям довелося пройти через злидні, голод, репресії, постійний страх.

В жнива 1932 року держава позабирала хліб, вирощений не тільки на ланах колгоспів, а й на землях одноосібників та присадибних ділянках колгоспників. Під цинічними лозунгами „вилучення хлібних залишків” екзекуційні бригади трусили садибу за садибою, чинили в кожному дворі безсудну розправу. В країні почався голод. Не минув він і наше село Котюржинці.

В грудні 1932 року від глоду почали пухнути люди, а згодом вмирати. Особливо лютував голод весною 1933 року. 47 жителів села померли. Ще й досі у селян кровоточать роз’ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю.

Нашій незалежній державі виповнилось вже 16 років, але ми, як і раніше, в неоплатному боргу перед людьми, які стали жертвою сталінських репресій. Майже чверть століття, впродовж яких Україна перебувала в епіцентрі політичних репресій тоталітарного режиму, виявилися найбільш жахливими роками у більш ніж тисячолітній історії українського народу.

Ця біда не обійшла стороною і наші села: Печеськи, Грицики. Наші односельчани були заарештовані та приречені на смертну кару. Багато сімей втратили своїх годувальників, яким не вдалось повернутись додому.

Без батька лишилася сім’я Духнєвичів із с. Грицики. Згадує донька репресованого Мар’яна Яковича, Ванда Мар’янівна: «Мій батько був працьовитою людиною. Працював агрономом у нашому колгоспі. У 1937 році був заарештований і засуджений до 8 років позбавлення волі. Коли минули ці роки, ми всі з надією чекали повернення батька. На жаль, повернутися додому йому на судилося. Стривожена мати писала листи і запити до Хмельницької прокуратури, де надіялась отримати інформацію про долю свого чоловіка. У відповідь мама отримала свідоцтво про смерть, в якому було вказано, що батько помер 20 серпня 1943 року від пелагри серця, а місце поховання їм невідомо. Тому усе, що лишилося від батька, – це лише спогади…»

Ці жахливі часи не обминули і домівку Зеленюка Степана Прокоповича, який проживав у селі Печеськи. Степан Прокопович працював в Антонінській пекарні, був заможним селянином, який не хотів віддавати своє нажите майно колгоспу. За те його було вислано разом з дружиною Зеленюк Меланею у Сибір, а в селі залишилося двоє дітей, яких односельчани забрали собі на виховання, щоб діти не померли з голоду. Через деякий час сім’я Зеленюків повернулася з маленькою дитиною на руках в село, де народили ще двійко дітей. Але невдовзі Степана Прокоповича заарештували, а у сім’ї відібрали усе майно. Молода мати з чотирма дітьми не знала, куди податися. Вони жили у пустих хатах, деякі люди пускали переночувати на горища. Через такі злидні помирає двоє дітей. І лише тоді влада виділила їм пусту, занедбану хату, а їхньої їм не повернули тому, що там була школа.