Вітаю Вас, Гость! Реєстрація RSS

CLUB DJ

Інформаційно розважальний портал (Софт, Музыка, Игры, Статьи и много другого)
Вторник, 26.11.2024
Головна » Статті » Голодомор та репресії на Красилівщині
Минуле стукає у наші серця
1923-1929-ті роки були найщасливішими роками для України за останні століття.
Більшовики почали свою діяльність з «Декрету про Землю», який дав селянам найголовніше - землю, про яку вони мріяли віками. Селяни повірили у вільне, заможне життя, з любов'ю обробляли зем¬лю, отримуючи добрі врожаї. Але незабаром була запроваджена продрозкладка - у селян силою заби¬рали хліб. По селах нишпорили продзагони.

В 1930 р. Москва збільшила хлібозаготівлі в Україні на 11,5% порівняно з 1926-1927 роками.

З урожаю у 23,1 млн. т було забрано 7,7 млн. т зер¬на. Такий же план було покладено й 1931 року, хо¬ча колективізація зменшила врожай до 18,3млн. т.
Керівництво України буквально благало Москву про зниження плану заготівель, попереджаючи, що Україна в критичному стані. В 1932 році на III Всеукраїнську конференцію КП(б)У прибувають Каганович і Молотов. У відповідь на скарги М. Скрипника, що в селян «вже нема чого більше забирати, тому що все вичищено під мітлу», сталінські емісари заявили: «жодних поступок чи сумнівів щодо виконання завдань, поставлених партією і радянським урядом не буде». І щоб упокорити селян, мерзенна кліка зважилась на сата¬нинський злочин - планомірне винищення за одну зиму мільйонів людей.


Із розповідей жителів сіл Щиборівка і Каламаринка про голодомор 1932 – 1933 рр.


Борщенко Мотря Миколаївна

Так, трошки пам’ятаю голод, бо вже й і забула.
Що вродило, все забрали в колгосп і вивозили на станцію. Пам’ятаю, що ходила з бабунею у ліс по суниці. Назбираємо суниць і виміняємо на кукурудзяну крупу, варили з неї такий суп: вода і крупа. А ще пам’ятаю, були кагати з картоплею біля Красилова. Ті кагати всі були з гнилою картоплею, бо вона там зіпріла. І геть люди з нашого села ходили по ту гнилу картоплю. Пекли з неї такі „бабки” в горшках, але я їх не могла їсти, бо та бабка дуже недобре пахла. Я казала, що помру, а їсти її не буду. То ми тую гнилу картоплю сушили, перетирали на муку, вона вивітрювалась і пекли такі бліни. Пекли без олії чи жиру, просто клали на сковороду, трошки піджарювали з обох боків і так їли.

А ще батько ходив по рибу на річку Случ. Тоді також не дозволяли ловити, то він вночі піде кілька рибин зловить, мати зварять юшки, в якій тільки вода і крупець, а рибу занесуть на вокзал до поїзда і виміняють на „підпалки”, от ми вже тоді тої юшки з тим підпалком і наїмося.

В нас в селі люди з голоду не помирали, одне одному допомагали, ділилися чим могли.


Мацюк Ганна Іллівна 20.01.1928

Пам’ятаю голод, але погано.
Арештів, покарання, в нашому селі не було.

Люди одне одному допомагали. Я пам’ятаю, що матері в колгоспі дали цукор, то вона набрала в миску і послала мене віднести до сусідки. Корова в нас була, то теж давали молоко тим, хто не має корови. Люди колись були добрими і допомагали одне одному в тяжку годину.
Люди з голоду в нас в селі не помирали.

Малінчук Марія Григорівна 10.06.1919
(На той час проживала в Каламаринці)

Голод пам’ятаю. Був неврожай. Люди все вирощене на городах здавали в колгоспи. Насильства у нашому селі не було. Ходила на Голюнки (Радісне) на роботу у колгосп. Там давали на обід галушки. Раз влада сказала, що треба йти в колгосп, так всі і пішли, ніхто не сперечався. В нашому селі люди з голоду в нас в селі не помирали. Допомагали одне одному.


Мацюк Василина Тадеївна 14.01.1928р.

Трошки про голод пам’ятаю, а то мати розповідала. Начальники сказали, що треба все здавати в колгосп, та й прості люди все й віддавали.

В нас у селі нікого не вбивали, не висилали та й люди від голоду не помирали. Може, в нас було трошки легше, бо була залізнична станція. Мати мені розповідала, що ходила на станцію до поїздів вимінювати речі на хліб. А ще мати розповідала, що варила їсти нам малим дітям, баланду з гнилої картоплі і ми їли – бо хотіли їсти.

Одне одного підтримували. В кого була корова, то легше було.

Мені розповідали про голод, бо я тільки трошки пам’ятаю, а я і дітям своїм і онукам розказую, який був голод. Але колись і говорити таке не можна було.


Мацюк Микола Тимофійович 23.01.1924

Так, добре пам’ятаю голод 32-33 рр. Мені тоді вже було 8-9 років. Врожай тоді був, але чого був голод – не знаю. В людей нічого не відбирали, бо у них нічого і не було.

Зі школи ми ходили на поле сапати бур’ян. І за це нам давали баланду їсти. Біля школи стояла така кухня де давали їсти, і ті хто ходив на прополку той і отримував ту баланду.

Попід залізничну колію стояв дерев’яний склад, куди звозили зерно. Той склад був на висоті. Ми, діти, залазили під нього і точили дірками зерно. А одного разу ми туди повлазили, а коли вже вилізти назад, то нас сторожі половили. Я якось вирвався. А той сторож біг за мною аж додому, але я все ж утік. А ще одного разу пам’ятаю, що одна стіна в одному складі впала, і зерно висипалось прямо на залізничну колію. І тоді бігло майже все село, щоб хоча б трохи в жменю взяти зерна.

Так що нас виручала залізнична станція. І такого, щоб люди пухли чи вмирали, я не пам’ятаю.
Хто був багатий і мав коні, то поздавали у колгосп. Ніхто не сперечався, всі вступили до колгоспу.


Спогади про голодні роки, особливо 1932 - 1933 рр.
Вчителя –пенсіонера Андрощук Павла Михайловича


Мені в той час було 10 років, це вік, в який можна було осмислено бачити і робити деякі висновки з того важкого життя. Це було жахливо.
Пам'ятаю, як мій дід по матері, запропонував дістати зогнилої картоплі з ями на власному городі.
Коли розкопали цю яму, був дуже неприємний запах.

Картопля була наче спресована. Вона легко очищувалась від лушпиння, її мили в кількох водах, потім сушили. Це була справжня картопляна мука, до якої добавляли осикового, чи липового листя, патоки (меляси) і пекли такі невеликі хлібини. Це був справжній порятунок голодній людині.
Кожен день проходили слухи про померлих односельчан.

Із села Кульчинок проходили через наше село люди в Красилів на базар, аби щось дістати, промінявши одежу чи взуття.

Ми жили в Заставках, наша хата була сама крайня. Одного разу вранці я побачив за хатою двоє людей, які лежали. Я про це сказав мамі. Вона сказала, щоб я не підходив до них, вони мертві. Обличчя їх були опухлими. Вони були босі, і ноги їх були дуже опухлі.

Через наше село проходило багато людей. Від батьків я чув, що вони з Житомирської, Волинської областей. Люди шукали порятунку від голоду, багато з них були спухлі.

Була чутка про те, що було людоїдство. Я почув це від батька, який розповідав моїй мамі. Я дуже боявся віддалятися від дому, щоб не потрапити в якусь пастку прохожих людей.

Народна пам'ять, яка не забуває і не прощає, яка аж ніяк не фальсифікує і є чи не найдостовірнішим і найавторитетнішим документом. Документом, який, на жаль, не вічний, а підлягає тлінню, як і все.

Але сьогодні ці вражаючі документи народної пам’яті, які можна назвати вироками – звинуваченнями ще не стільки спорохнявіли, щоб ми забували про минуле, щоб ми не кликали кари на голови «катам народу», як висловився у своєму вірші поет Василь Симоненко:
Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі.
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд
Категорія: Голодомор та репресії на Красилівщині | Додав: Admin (13.11.2010)
Переглядів: 1097 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Имя *:
Email *:
Код *: